Перший етап MRCU. День 2.
"Ти за#бав, алкаш! Вставай, поїхали на тренування!" - так прокидались мої сусіди у палатці поруч о шостій ранку.
Багато хто поспішав на тренування, бо траса була перепрокладена вночі.
Завантажив трек на телефон і гайнув разом з Пашою на XT660Z на тренувальне коло. На перший погляд нічого складного, затичних місць типу крутих підйомів чи бродів нема. Швидкісні прямі та лісові стежки. Співвідношення покриття десь 70/30 пісок до грунту.
Після короткого брифінгу всі пішли готуватися. Я по звичці примотав сумку з інструментом та запасні камери для мотоцикла, і це була моя фатальна помилка.
ГОЛОВНЕ ПРАВИЛО: на мотоциклі не має бути нічого зайвого, абсолютно нічого, а всі болти мають бути посаджені на фіксатор різьби.
Я на лінії старту - дуже хвилюючий момент. Женя Бурико дає взмах прапорцем і ми помчали. Через брак досвіду я трохи соромився насипати, бо реально боявся, що мене зачавлять більш важкі колеги на КТМ і BMW.
Якби там не було, але перегони почались. Видимість із-за пилової хмари від метра до трьох. Їдеш і надієшся, що попереду ніхто не впав. Дихати нема чим, серце калатає. Десь півкола я так проїхав. Райдери трохи розтягнулись і пилу стало вже менше.
Обов’язковий чекпоінт на фініші був розміщений посеред пісочниці. Я зненавидів цю ділянку кола, бо важкий передок мого KLRчика вперто заривався в пісок, а особливо на поворотах. На прямих ділянках то допомагала максимальна відтяжка назад і повний газ. Ця клята пісочниця забирала сил більше ніж саме коло.
Друге коло пішло вже веселіше. До мене, через пяту точку, почала доходити інформація, що пружина заднього амортизатора не витримує. Яка несподіванка, що пружина призначена для райдера вагою 70 кг, не справляється з моїми 100 кг в екіпі. І виходить так, що моя швидкість обмежена можливостями задньої підвіски. Вона бідолашна складалась до упора і неконтрольований зад мотоцикла обганяв перед.
Під час отаких танців і підкидань відривається сумка з інструментом і летить в сосни. Пропажу я розгледів через метрів триста, зупинився з краєчку траси і погнав пішками на пошуки. Бігти (а я реально біг) таку відстань в екіпіруванні ще те задоволення і сил забирає немало. В решті решт сумку я знайшов, і залишив її Жені, який стояв обабіч зі зламаною хондою.
Добігаю до мотоцикла, пульс зашкалює, але треба валити далі.
Десь на початку третього кола щось позаду почало добряче гепати. Ну думаю, всьо – розвалив мот. Малюю в голові можливі сценарії: здох аморт, або відвалився зад, або мотоцикл переломився навпіл. Знов зупиняюсь. Як виявилось, все не так погано, просто відкрутилося крило з ліхтарем і номером. На горбах воно діставало до колеса і добряче гепало. Прикручую це все діло резинкою і мчу далі.
Азарт мене захопив так, що я не міг собі дозволити такої розкоші, як спокійно попити води. І тут на допомогу прийшов благословенний шматочок асфальту зі швидкісним обмеженням в 40 км/год. Я присмоктувався до гідратора з такою силою, наче востаннє в житті.
Фінішував кілька разів впавши в пісочниці на поворотах (ненавиджу!).