День третій 20.09.2010
Ранок понеділка виявися чудовим. Світило сонце і звало нас в дорогу.
Поснідати вирішили в місті. Ресторан готелю ще не відкрився, чекати нам його не було коли та й ціни там порівняно не низькі. На годиннику початок 10-ї години. В м. Хуст тягнучки автомобілів, серед яких трапляються мопеди Альфа. Як для такого невеликого міста машин досить багато.
Заходимо в якесь велике кафе. І картина: 9 годин ранку, заповнене кафе, наче то вечір п’ятниці. Молодь і «не дуже», відверто бухає горілку, якісь молоді соски сидять дудлять пивас і смалять цигарки, хоч сокиру вішай. Про залу для тих хто не палить там і не чули. Поснідати, звісно, там не лишились.
Але в невеликому приватному кафе на відкритому повітрі нам запропонували смачнючий чай, а булочок і тістечок до чаю ми прикупили в одному з магазинів.
Життя наладжується. Попереду Синевир .
Well: «Встали довольно поздно… потом в поисках где б пожрать прогулялись по Хусту, местные рыгалавки нас не устроили… посему затарились в маркете круасанами и пошли в уютную кофейню.
Поели собрались и в путь) дорогу на Синевир найти было не трудно. Основной ориентир Межигорье… в том направлении и двинулись».
Ось так зранку виглядали мотоцикли, помиті вчора під дощем:
Горіховий коридор в сторону Ізи . Рівна дорога, зупинились для невеликої фотосесії.
В’їжджаємо у гори. Я, не витримуючи, зупиняюсь зробити пару знімків.
Сергій вже звик до моїх частих коротких зупинок, коли я зникав в його дзеркалах, він розуміючи чекав десь попереду.
Як вам травичка обабіч доріг і на схилах гір? Справа втому, що там в кожному дворі є своя газонокосарка. ))
А ось і вони - газонокосарки у всій красі ))) :
Well: «Дорога идет действительно между гор, и из прямой от Хуста плавно переходит в красивую горную дорогу, асфальт старый и с латками… но ехать по нему в кайф. Чем дальше от Хуста тем красивее… достаточно много сел, но как то не много людей. Есть где разгуляться.
На 3й день у меня от таких серпантинов начали уставать кисти, 190я задняя резина не дает мотику нормально валится в поворот, приходится держать его силой в наклоне. Что дало о себе знать… но удовольствие это не портило.»
Well: «Заехав в Межигорье, я чуть оторвался от Славика… и меня остановил доблестный страж порядка. Спросил откуда-куда и указал направление на озеро)))».
Після Міжгір’я дорога поступово піднімалась вгору, с кожним поворотом відчувалось зниження температури повітря.
Дорога до Синевиру:
Well: «От Межигорья вверх идет довольно старая, с покрытием на 3+ подъемная петляющая дорога Латки и выбоины не дают возможности держать хороший темп на подъем. Но красиво блин. Вырвавшись на обзорное место мы остановились пофоткатся))) и дальше в путь».
Синевирський перевал. Розкішне місце. Яна забула про втому і застрибала від радощів.
Заради цих знімків варто було їхати в Карпати:
Здається де-де, а заблукати там де ми заблукали варто було постаратися. : )
Вказівник повороту на озеро чітко вказував ліворуч через місток. Ми й поїхали, але там тупик. Наступного повороту ми не знайшли. Поїхали далі. Їхали ми так далі, і спитати нема у кого, тут вже й Маша не витримала пішла пішки. А Сергій сам поїхав вперед, поки ми з Яною фотографувались на фоні пейзажів.
Заблукали кляті київські москалики
))
Нарешті трапився нам місцевий на Жигулях, сказав, що ми пару кілометрів як проїхали поворот.
Повороту як такого не було, а був звичайний в’їзд, наче до на подвір’я якоїсь турбази чи готелю. Не дивно, що ми його не помітили. За в’їзд на територію заповідника з нас стягнули по 19 грн за екіпаж.
Well: «… в один момент нам начало слегка надоедать. И мы начали интересоваться у местных где же озеро. Сказали не долго 3 км… вот я еду, смотрю поворот на синевир, сворачиваю. А это какаято база… на встречу идет мужик, спрашиваем далеко еще??? Та нет 1 км по прямой… вот ту то самое интерестное. Едем едем, асфальт заканчивается, начинается дорога из грязи и камней… проезджаем какойто паркинг с поворотом на базы. И едем дальше… народу нет, дорога идет в перед… камни-трясет. Машкина спина, снова сдается… вроде как проехали1 км, знач не далеко осталось. Машка слазит дальше сам, по камням, Славки дет отстал… еду, уже км 2-3 проехал, вижу бусик… спрашиваю… говорят проехал ты озеро км 3 назад. Куча мата в шлем, разворачиваюсь и назад. Собираемся возвращаемся, ищем поворот… Мля. Это поворот на те базы. Только рекламы баз и кафешек там тьма, а вот вывеска синевир скрылась под деревьями. Срубили с нас бабла за заезд) и все вверх по узкой асфальтной тропинке, на озеро)))».
Мотоциклами піднялись до самого озера.
Сфотографуватись поруч із цим ведмедем коштує 5 грн.
Людей мало, навколо приємна тиша. Шкода, що в нас не було часу прогулятись до галявини ставшою визитівкою озера, а на мотоциклах нам не дозволили. За те ультразум дозволяє робити знімки протилежного берега, адже розмірами озеро не вражає. Вода в Синевирі холодна, біля берега плавають тисячі мальків.
Озеро гарне, лише краєвид псує повітряна лінія електропередач.
Розваги для туристів:
Well: «Само по себе озеро чистое, и красивое… но времени задерживаться там на долго не было… пофоткались, осмотрелись, обязательно вернемся, когда будет больше времени… в путь.
Спуск скоростной, ведь впереди еще солидная часть пути… остановились, купили вина, у местных и дальше.
Дальше была долгая дорога в Яремчу… долгая но красивенная, после поселка деловое снова началась извилистая дорога в деревьях… сразу вспоминается игра «Need for speed»…».
Довго не затримувались, в цей день треба встигнути доїхати до Яремче. По дорозі назад зупинилися купити міжегірського вина і ще в селі Іза не змогли проїхати повз виробів з лози.
В Солотвино проїжджали повз «сирітські» будиночки. Такий собі «закарпатський Беверлі Хілз».
Дорога вздовж Тиси порадувала своїми поворотами і гарним покриттям. Well просто кайфував на ній, а я старався не відставати, враховуючи, що зі мною їде дружина, яка ще й фоткає на ходу.
Село Ділове. Без задньої думки про те, що знаходимось в самому центрі Європи (в одному з центрів), ми просто зупинились по малій нужді. Ми з Веллом по черзі подзюрили показуючи причинне місце сусідній державі - Румунії , якась диверсія. А дівчата тим часом вирішили почекати автобус.)) Скрізь вздовж берега на деревах і кущах вище зросту людини висіли поліетиленові лахміття від пакетів. Сміття на дерева заніс не вітер, а вода, що піднімалась на такий рівень в період паводків і дощів. Страшно уявити.
Well: «Дорога красивейшая, с правой стороны обрыв и горная река, слева горы, леса или села… повороты длинные с разными углами… асфальт довольно хорош. Тут был пик моего наслаждения от езды по Карпатам. Тут я оббил оба керамических слайдера на ботах и установил контакт подножки с асфальтом). Дорога плавно перешла в подъем на Яблуницкий перевал. За которым началась И-Ф область… мы это не только увидели на знаке, но и почувствовали на асфальте…
Все, кайф окончен, началась долгая дорога домой)».
Перед Яблунівським перевалом обганяли всіх. Я не відчував щоб мотоцикл із-за розрідженого повітря втрачав потужність. Запам’ятався завантажений яблуками Камаз, він піднімався вгору майже пішохідною швидкістю. На перевалі ми встигли відфоткатись, купити сувеніри, аж потім тільки той Камаз перетнув перевал. Цікаво як вони там їдуть по слизькій дорозі взимку.
Ось і Яремче. До міста нас супроводжувала позаду патрульна машина ДАІ, тому перевищувати швидкість чи то навіть їхати більше 70 км/год ми не хотіли. Так продовжувалось хвилин 10, поки ми не звернули до одного з готелів у передмісті Яремче.
Готельчик для нас виявився «не по кишені». Термометр на стіні біля входу показував +10 °С, швидко темніло.
Біля Яремче безліч приватних міні готельчиків. В одному такому (котеджного типу) ми й зупинилися. 200 грн за номер нас влаштовувало. Пощастило, був вільний цілий будинок, в ньому як раз було 2 номери. Сергій і Маша зайняли перший поверх, ми з Яною другий. Повністю дерев’яний будинок із плетеними меблями нагадував мені комфортну баню )).
Яна: «Яремча мені дуже сподобалась. Я давно хотілося пожити в дерев*яному будиночку над річкою, навколо ліс й найчистіше в Україні повітря. Було так гарно, що я хотіла там залишитися відпочивати на декілька днів, до того ж вже давала про себе знати втома від "проживання" на мотоциклі. Вечером втома була досить великою, але зранку вона майже зовсім зникала. ».
Ми залишили мотоцикли, перевдягнулись і хазяїн на ім’я Василь відвіз нас повечеряти в колибу «Під Прутом» (поруч річка Прут) і потім по дзвінку забрав нас назад. Сервіс
.
Як виявилось під час вечері, назву колибі дали не вірно. Раптово почувся якийсь гул і стукіт, затряслась підлога. Я, сидячи коло вікна, побачив, як просто над нами їде потяг!!! Світить прожектором у вікно і сигналить. Я б ту колибу назвав «Під мостом». )))
Третій день виявився менш насичений ніж другий. За те сьогодні ми вдосталь накатались гірськими дорогами, пережили масу позитивних вражень і зробили безліч чудових фотознімків. Завтра 4-й день подорожі, по суті то вже дорога додому. Стає трохи сумно, завтра вже їдемо з Карпат.
Далі буде.
