День четвертий 21.09.2010
Ми насолоджувалися останнім ранком в горах. Річка Прут протікала прямо вздовж подвір’я Василя. Річка, про яку знав лише з пісні С. Ротару "Мій рідний край", а тут вона поруч, можна торкнутися рукою її швидкої води.
В цей день по плану нас чекатиме Меджибіж. Якось дуже сумно прощатися з горами.

Поснідати вирішили десь в дорозі. В центрі Яремче зупинились купити чай і круасани. Накидали пакетики в термос, який ще в котеджі заправили кип’ятком та цукром. Поки Яна була в магазині, довелось поспілкуватися з «абригеном» років 55-ти про скільки пре, жре ...
Під час подорожі ми вже звикли харчуватись 2 рази на добу. Виявляється дуже економно як для кишені, так і по часу, спробуйте

).
Well: «Утренний подъем и прогулки над речкой… фото на память и в путь… довольно быстро доберемся до выезда с Яремче… на выезде КП, вижу из далека… сбрасываем до 70 едем…
Мент робко так, нехотя подымает палочку, мгновенная реакция торможу. Рядом останавливается Славик.
С: шо трапилось?
Я: хз, мотики посмотреть хочет…»
На виїзді з Яремче, на КП біля заправки нас зупинив пост ДАІ. Інспектор якийсь повільний, невпевнено так махнув жезлом. Довго думав, чи зупиняти чи ні.

Зупинилися, чекаємо.
Підходить до Велла:
Г: «Це шо, київські номери?»
В: «Так! Подорожуємо Закарпаттям (Велл за 3 дні навчився української ?)».
Г: «и… а у нас тут теж на такому червоному є. Так ганяють і на одному колесі і як хочуть, але вони ще не зупиняються».
В: «Ви здивовані?»
Г: «І шо, він їде 300?»
Тут я вже відверто не стримався від сміху.
В: “То ми вже поїдемо?”
А: «Ггг… нууу… так».
Кажу: - «Велл, ти бачив там 650-й ТА на заправці і ще кажись ДР800».
Г: «Та то поляки, вони в іншу сторону».
Одні мати з цими служивими, прям як діти…
Яна: «Екскурсія по Яремче відбулася на швидкості 60 км/год, з однією зупинкою в центрі міста біля магазину, й другою при виїзді з міста (завдячуючи дядьку міліціянту). Казкове містечко! Особливо гарно тут має бути взимку, коли білим, пухнастим снігом вкриті всі казкові будиночки, вулочки, величні дерева…а навколо височіють гори. Так й хотілося заявити, що я далі я не поїду! Залишаюсь тут! Ну хоча б деньок відпочити не завадило: отримати естетичну насолоду й фізичну розрядку. Потім уявила картину, як я залишилась тут сама лише з шоломом і в мотоекіпі

… Краще їхати далі.

»
Well: «Дальше снова понеслась дорога... но качество ее куда хуже, уже не заходится в повороті так как в Закарпатье, уже везде ожидаешь подвоха в виде песка, говна, ям, скаток асфальта...».
Проїхали вздовж всієї Надвірної у пошуках сніданку.
Лише за містом, на виїзді в сторону Івано-Франківська знайшли пристойне місце. Але, можливо тому, що був ранок, то де хто не міг прокинутися, я про персонал.
Well: «Завтрак... таких тупых официантов я еще не встречал... Боже, как эта девАчка тупила...
- Скажите что это за блюдо?;
- Ой я не знаю, зараз... ой вибачте, його нема;
- А це що?;
- Зараз...пауза… а це ми не можем вам надати…;
- А кава є?;
- Так, звичайно!;
- Яка?;
- Ееее.. зараз...пауза… - тіки Еспрессо.
Яна заказала пюре, 15 минут готовят, прибегает:
- вибачте але ми одне пюре не можемо подати, замовте биток....
АААААААААААААААААААААААА это не завтрак, а вынос мозга...
Мля, помню, что я ее ё..нуть шлемом хотел ))).»
Туалеты закрыты на ключ, ключ у бармена».
Добре що з нами цілий термос чаю. А ще я замовив деруни, а Маша деруни з сиром і сметаною. Деруни зробили швидше ніж пюре. Приносить 1 в сметані. Ставить на стіл. Питаємо:
- Це кому? Це з чим деруни?;
- З сметаною;
- З сметаною з сиром?».
Пішла питати на кухню. )))
Для неї було несподіванкою дізнатись від кухарів, що прості деруни теж із сметаною, хоч про це не вказано в меню.
Поки чекали на замовлення, спрацювала сигналізація у Велла. Час реагування 15 секунд. Нікого. Мабуть мимо проїхала вантажівка.
На чай вона не заробила, принципово, хоч слід зауважити, що то була єдина колиба з усієї Західної України, що нам трапилась, де були дійсно не дорогі ціни.
Івано-Франківськ об’їхали.
Далі нам в Тернопіль через м. Бучач. По мапі було чітко вказано дорогу через місто, ми з’їхали з гарної дороги (нової об’їзної дороги) і потім пошкодували. Проїхали майже все місто побачили вказівник на Хмельницький в протилежну сторону, тобто звідти, звідки ми приїхали. Зрештою, перепитавши у людей, поїхали за мапою і благополучно виїхали не дивлячись на усілякі вказівники.
Фотографій з Тернополя на жаль не має. Вказівник з назвою міста був в самому місті з інтенсивним рухом автомобілів, що нагадало мені проспект перемоги біля станції метро Житомирська в години-пік, то ж ми не зупинялися. Поворот на Вінницю (читай Хмельницький) ми пропустили, довелося проїхати через центр міста.
Сергію десь в дорозі продуло праве око. В одному з населених пунктів зупинились біля аптеки.
Well: «В дороге начал слезится глаз, который продуло накануне... надо было искать аптеку, нашли попустило. Чуток поблукали по городам.... ».
Well: «Дорога из Тернополя на Хмельницка – это просто издевательство… ехать там даже на эндуре не легко… все в колеях и скатках асфальта. Держать скорость больше 90-100 смертельно опасно, но и на такой скорости можно отбить все внутренности. "Максимальное сосредоточение на покрытии, и быстрое руление спасает иногда… по этой дороге я ближайшие пару лет больше не ездок… лучше сделать крюк на 100 км. Ехал, и было до ужаса обидно… ведь еще день назад, я рассекал по карпатским серпантинам, не думая о покрытии… а тут вот она, вся краса Украины. Обидно, обидно, что такая - большая часть нашей страны. Жалел, что нужно возвращаться. »
Хмельницький обійшли по окружній. Запам’ятались хмари птахів. Уявіть, жива хмара з тисяч птахів одночасно піднімається вгору над полем і перелітає метрів на 100 в сторону і знов майже одночасно сідають на землю. Дуже видовищно. Ще окружна хмельницького запам’яталась небезпечною дорогою. На досить рівній дорозі з не поганим асфальтом часто траплялися глибокі ями. Покриття дороги провокує тримати 120-130 км/год, а випадкові котловани, заставляють бути дуже уважним. Вдень ще можна їх розгледіти і об’їхати, а вночі там можна загубити колеса.
Наш випадок: Сергій трохи скинув швидкість, я не пригальмовуючи порівнявся з ним і ми якийсь час їхали паралельно. Раптом попереду прямо на траєкторії руху бачу котлован, я приймаю трохи лівіше, а в цей час Сергій чомусь сам зміщається в мою сторону. Все це на швидкості 120, я добавляю газу проскакую між ВФР, ледь не торкнувшись його і ямою в асфальті розміром в 2х1м2. Стало страшно. Вибух адреналіну в крові. Виявляється Сергій так само з свого боку об’їжджав приблизно таку ж яму. Будьте обережні на тій дорозі.
Well: «Хмельницкий. Окружная… начало впечатляет, даем жару. Дорога не загружена… пилим, пилим. Есть места с латками, но ехать можно. Уже в предвкушении возвращения в Меджибож, где не были 2 года. Последние км… и тут дорога начинает становится подозрительно идеальной… откручиваю еще. И тут опа, котлован с пол метра в радиусе, обруливаю сбрасываю скорость, спуск… на спуске котлованы шахматкой… перед очередным даю резкий крен вправо, и боковым вижу переднее колесо транса. В мыслях «е..ать» ровняю, и газ… разошлись… что это было я хз. Потом обсудим. Дальше дорога вроде нормальная. Едем км с 5 без ям, начинаешь невольно верить в светлое будущее… Газ вперед… скорость подымается. Пологие поворот, закладываю мот. И «е..ать» ровняю торможение, визг… хорошо что успел оторваться от Славика… котлован на 4/5х дороги… объехать машиной анриал, глубина см 7-10. длинна с пол метра. Притираюсь к обочине обьезджаю… и вот он выез с окружной. Едем 70, про себя матерюсь и охереваю. Выехали с окружной, звоним Ляху… все победная.»
Трапилась помаранчева ШАвео, яка всіх небезпечно обганяла. Ми то й самі ниряли в кожний зручний момент в обгін, тому мало коли очікуєш, що є ще джигіти швидші за нас. В дорозі не вистачало інтеркому. Коли я замічав якогось швидкуна, що наближається позаду, завжди уступав йому дорогу (ДДД), а Сергій їхав по лівій частині колії, не завжди вчасно помічаючи тих хто підпирає ззаду, або просто не бажаючи давати себе обігнати.
Декілька машин я теж не відразу помічав, а лише коли вони вже порвнювалися ліворуч зі мною. Але я їхав по правій стороні колії, тому я мало заважав їм себе обігнати.
Сонце ще не сідало, як ми приїхали до Меджібіжсьго готельного комплексу. Знову нам щастить. Є вільні місця в бунгало. І крім того з нас візьмуть плату лише за половину доби вечір-ранок, тобто 180 грн за номер.
Попередньо здзвонившись з Славою «Ляхом» домовились про зустріч в Меджибожі. Ми приїхали трохи раніше запланованого, тож вирішили не гаяти часу, і поки сонце не сіло, відвідати славетний замок розташований між двома річками Південний Буг і Бужок в одноіменному смт. Меджибіж (між Бугами).
Сергій і Маша були тут 2 роки тому, а для нас із Яною все було новим.
Залишили мотоцикли під баштою ззовні.
Мені після оглядин замків Кам’янця, Хотина, Мукачеве і Ужгорода, було сумно дивитися на замок Меджибожа. Все в аварійному стані. Стіни тримаються на чесному слові. І це при тому, що там все ж проводиться реконструкція, але дуже повільно…
Якийсь Микола увіковічнив своє ім’я хто зна скільки років тому.
Ми не стали повторювати його «подвигів».
Вид з башти:
Перебуваючи на стінах замку, ми вгледіли Ляха, що їде до нас і весело вітається клаксоном Альфи

. Приємно знайомитись з такими людьми.
Швидко стемніло і за нами зачинили двері.
Вірний коник Слави Ляха гордо стояв поруч з старшими побратимами ))
Лях привіз нам у подарунки: по 2 шматки справжнього масла (гордість Вінківців), обіцяне смачне Хмельницьке пиво на розлив і морду з МЗ для Зонга Велла. В свою чергу ми пригостили Славу закарпатським вином і шашликом.
Вечір видався холодним, камін був дуже доречний, ми не шкодували дров.
Настав час прощатися. Обов’язково ще побачимось. Лях обіцяв приїхати до нас на рокеровку.
Мотоцикли залишили під наглядом камер спостереження і сторожа навпроти центрального входу головного корпусу.
Заряд доброго настрою на вечір нам забезпечили Інтерни

.
Але особисто мені вже було трохи сумно, що завтра пора повертатися додому.
Яна : "Меджибозький замок мені сподобався найбільше, не знаю чому, мабуть тому що атмосфера деяких напівзруйнованих й не відреставрованих частин дає можливість попрацювати уяві, а не лише споглядати на реставровані укріплення. Романтичний замок, на заході сонця, майже безлюдний, з високою оглядовою вежею на краєвиди околиць. Не хотілося його покидати, але вже стемніло, й попереду нас очікувала смачна вечеря."
Далі буде.